Олексій про баскетбол

Чад Форд, ESPN.com

Посилання на оригінал

“Тоталізатор імені Кобе” розпочав свою роботу (принаймні в ЗМІ) останнього літа, коли Кобе Брайант публічно зажадав обміну. Здавалося, що будь-яка команда хотіла б отримати гравця, якого так часто називають найкращим у світі.

Майже шість місяців по тому Брайант і досі грає в Лос Анджелесі, в той час як Даллас Маверікс і Чікаго Буллз не палають бажанням платити виставлену за нього ціну.

Чого ж команди НБА не хочуть викласти свої козирі в обмін на Кобе?

Автор розмовляв з кількома людьми, які займались перемовинами про Кобе чи, принаймні, були знайомі з їх обставинами. Вивід з цих бесід був один – у випадку обміну, Кобе і близько не вартий ціни, яку він і Лейкерз розраховують отримати.

Ось вам чотири запитання, відповіді на які хоче знати будь-яка команда перед тим, як обмінювати Брайанта.

1. Чи не забагато Кобе налітав?

Кобе вже 29. Коли йому виповниться 30 у серпні, він досягне віку в якому більшість гравців йде на спад. Це вік, в якому Майкл Джордан вперше пішов з баскетболу –Майкл лишився великим гравцев після повернення, проти вже не зміг літати так високо, як раніше.

Команди думають не тільки про роки, а і про хвилини також. Враховуючи ігри регулярного чемпіонату та плей-офф НБА, Брайант відбігав 33 тисячі 576 хвилин – 918 матчів по приблизно 37 хвилин кожен,– за трохи більше, ніж 11 сезонів.

Ноги Кобе втомилися більше за ноги Рея Аллена (32 роки) чи Аллена Айверсона (ті самі 32). Кобе відіграв на тисячі хвилин більше від своїх ровесників– Вінса Картера та Стіва Френсіса. Майже стільки ж, скільки Кріс Веббер (34 роки). Більше за Алонзо Морнінга та Сема Кессела, яким вже по 37. Гірше, Кобе вже мав проблеми з колінами в останні кілька сезонів, включаючи операції у 2004 та 2006 роках.

Ніхто не знає чи дійсно всі ці кілометри і всі ці хвилини вкоротять його спортивного віку, але цілком зрозуміло, що всі хотять знати як коліні Кобе переживуть ще 10 тисяч хвилин.

2. Чи дійсно Кобе найкращий у світі?

Гравці, журналісти і фани часто називають Брайанта найкращим гравцем в НБА. Поза жодними сумнівами, він один з найкращих атакуючих гравців, яких ми коли-небудь бачили. Дійсно, мабуть, його баскетбольні вміння в усіх аспектах гри найрозвиненіші після Джордана.

Але не всі думають, що це робить Кобе найкращим баскетболістом світу. Згідно все більш складним статистичним підрахункам, які використовують в НБА, Брайант не є найкориснішим. Він навіть не претендує на це звання.

Поглянемо на таку відкриту статистику, як рейтинг ефективності гравця (PER), здобуті перемоги і плюс/мінус.

Наприклад, Брайанті ніколи не був найкращим в лізі за PER (рейтингом ефективності гравця) Джона Холлінджера, який акумулює абсолютну і відсоткову статистику гравця. Торік Брайант значно відстав від Дірка Новіцкі і Двейна Вейда. Щоб порівняти його результати з великими гравцями минулого, Брайантів найкращий результат у 27.97 PER сезону 2005-06 років є лише 42-гим в списку найкращих за всю історію НБА. Кілька нинішніх гравців НБА досягали вищих результатів, наприклад Вейд (двічі), ЛеБрон Джеймс, Дірк Новіцкі (двічі), Шакіл О’Ніл (6 разів), Трейсі МакГрейді і Кевін Гарнетт (двічі).

Нова статистика сайту 82games.com, зважений плюс/мінус, “враховує вплив кожного гравця на різницю очок його команди, після статистичного врахування сили кожного партнера по команді і кожного суперника протягом кожної хвилини, яку він був на майданчику”. Згідно торічного рейтингу, Брайант був шостим в НБА, позаду Джейсона Кідда і Джилберта Арінаса.

Згідно наших найкращих об’єктивних обчислень, Брайант не є найефективнішим баскетболістом світу. Дехто може сказати, що ці обчислення не враховують стабільності Кобе під час останніх хвилин гри, але навіть в цьому аспекті репутація Кобе перебільшує його дійсні можливості. В декількох дослідженнях сайту 82games.com Кобе відстав від інших зірок НБА, а в одному з глибоких детальних досліджень Кобе посів всього лиш 21 місце в НБА за ефективністю під час останніх хвилин.

Порівняймо результати Брайанта у плей-офф з Дірком. В плей-офф Дірк має більше очок за гру, більше підбирань за гру, більше блоків за гру, вищі відсотки забитих кидків з гри, забитих 3-очкових і забитих штрафних. Протягом останніх трьох сезонів Дірк вивів свою команду у Фінал НБА, в той час коли Брайант жодного разу не виграв серію плей-офф.

Великий гравець? Так.

Найкращий? Мабуть, що ні.

3. Чи є Кобе переможцем?

Це питання, мабуть, звучить в штабах НБА найчастіше. Кілька генеральних менеджерів, з якими я розмовляв, вголос сумнівалися в тому, чи має Кобе дух переможця.

Будьмо відвертими. Він має три каблучки, а також відомий своєю щоденною роботою на майданчику. Він був загальновизнаним лідером Збірної США цього літа. І він вивів Лейкерз в плей-офф в два останні сезони, незважаючи на молодість і недосвідченість інших гравців.

Так, на перший погляд здається, що Кобе – переможець, але справжні питання лежать глибше. Наприклад, командам важко не помітити того, що Кобе часто критикує своїх одноклубників.

Для початку, після обміну Шака в Майамі Лейкерз не виграли жодної серії плей-офф. Багато хто, включно з Кобе, звинувачують в усьому “групу підтримки”. Але, насправді, партнери Кобе не настільки страшні, як їх зазвичай малюють, а на додачу Кобе має великого тренера Філа Джексона. Варто відмітити, що торік, після перемоги у Сан Антоніо в середині січня, Лейкерз мали 26 перемог проти 13 поразок, проте травми погіршили їх подальші результати.

Більш важливі питання торкаються підходу Кобе до гри. Його неймовірна рішучість, яка, з одного боку, є ключовою складовою його успіху, не завжди перетворюється в лідерство чи переможний настрій.

Бестселлер “Лідерство і самообман” пояснює, що справжні лідери намагаються розвивати людей, які є навіть більш здібними від них самих. Лідери постійно знаходяться в процесі створення нових лідерів, їх більше цікавить результат, ніж отримання почестей.

Безумовно, Брайант хоче перемагати, але, як відзначали ті, хто стежив за його кар’єрою, він хоче перемагати по-своєму. Тобто, якщо сказати простіше, “краще програю по-своєму, аніж виграю по-вашому”. Брайант хоче перемог, але він одночасно хоче зробити найбільше кидків. Він хоче бути великим героєм, а не великим лідером. Йому потрібні почесті.

Цей штрих до портрету Кобе найлегше було помітити після обміну Шака в Майамі. Тоді, коли Брайант заперечував, що це він попросив Лейкерз обміняти Шака, майже кожен в НБА вірив, що Кобе просто втомився ділити сцену з кимось ще.

Гра Брайанта часто нагадує соло, а його критика в партнерів одночасно з вимогами обміну тільки підсилює думку, що головними для Кобе є власні (а не командні) інтереси.

Порівняйте Брайанта і ЛеБрона. Джеймс змінює свою гру так, щоб втягнути в активні дії партнерів, а гру на себе бере тільки в найкритичніші моменти (як тоді, коли він забив 25 очок поспіль проти Детройту). Він вкладає в своїх партнерів, і вони віддячили йому путівкою в Фінал НБА.

Уявіть на секунду, що Клівленд несподівано захотів би обміняти ЛеБрона. Чи вірить хоч хтось, що вони б і за шість місяців по тому не мали б серйозної пропозиції? Чи десяти серйозних пропозицій?

Я думаю, що найбільшою причиною, через яку команди типу Буллз чи Маверікс зволікають з обміном своїх найкращих людей на Кобе, є те, що вони старанно і послідовно вибудовують склад з командних гравців на чолі з харизматичним тренером, який намагається спрямувати всіх в одному напрямку.

Якщо одна з цих команд вирішить розібрати частину свого каркасу заради Брайанта, то чи дійсно вона зможе виграти титул? Наскільки б великим гравцем Кобе не був, чи зможе команда покластись на те, що він присвятить себе досягненню спільної мети? Цього не знає ніхто, але стає зрозумілим чому власник Далласа Марк К’юбан і менеджер Буллз Джон Пексон і досі вичікують.

4. Чого вартий Кобе?

Попередні три пункти підводять нас до головного питання – враховуючи всі наведені обставини, чи варто взагалі приводити Кобе в свою команду?

Перш за все, досягнення угоди буде дуже нелегкою справою, особливо протягом сезону, коли правила НБА ускладнюють обмін декількох гравців на одного.

По-друге, Брайант заробляє купу грощей – 19.4 млн. доларів за цей сезон. Команди, які перевищують обмеження по заплатні, можуть обмінювати гравців тільки якщо сумарна зарплатня гравців, яких вони віддають, буде відрізнятись не більше, ніж на чверть від сумарної зарплатні тих, кого вони отримують. Команда, яка хоче отримати Кобе, має віддати Лейкерз гравців з контрактами не менш ніж на 15 мільйонів доларів. Лейкерз також хочуть отримати кілька молодих перспективних гравців. Втрата молодих талантів є серйозним ударом для команди в найкращому випадку та повним розоренням у найгіршому.

По-третє, подібний обмін є дуже ризикованою справою, а команди НБА, як ми побачили минулої зими, ризикують дуже неохоче. Більшість генеральних менеджерів не схильні до серйозних змін – вони відчувають, що ризикована гра означає постійну увагу ЗМІ і фанатів, а також часто наближає власну відставку. Безпечніше просто нічого не робити.

По-четверте, існує просте питання таланту: чи зможе один Брайант замінити всіх тих гравців, яких команда змушена буде за нього віддати? І, крім того, команда, яка віддасть за Брайанта забагато, вже не буде достатньо сильною для боротьби за титул (що, в свою чергу, означатиме просто повторення ситуації з Лейкерз).

Що ж потрібно для здійснення обміну?

Кобе може пом’якшити свої умови, що дозволить більшій кількості команд претендувати на нього (зараз в контракті Кобе записано, що він не може бути обміняний проти власної волі; ця умова має зберегтись і після обміну). Чи, в свою чергу, Лейкерз можуть знизити виставлену ціну, погоджуючись обміняти Кобе задля зменшення командної зарплатні і кількох ветеранів, які дозволять їм претендувати на щось суттєве прямо зараз.

Чи якась команда може погано стартувати (як, наприклад, Чікаго з чотирьох поразок поспіль) і піде на поступки.

Але якщо status quo збережеться, то всі претенденти на Кобе чекатимуть літа 2009-го, коли Брайант зможе розірвати свій контракт у віці 31 року.

Але до того моменту наші очі і серця, скоріш за все, погодяться з тим, що математика і логіка кажуть нам вже зараз: Кобе Брайант великий гравець, але в такому командному виді спорту, як баскетбол, йому не вистачає вміння виграти титул чемпіона НБА власноруч.

Боюсь, що відповідь на це питання рівно одна.
Білл Сіммонс

Цю статтю взято з номера ESPN The Magazine від 5 листопада.

Якщо Ви думаєте, що Сан Антоніо Сперз не виграють Чемпіонат НБА 2008 року, то Ваша аргументація проста – вони виграли торік.

Вас не обходить, що за Сперз найкращий гравець, найкращий тренер і найбільший досвід. Вас не хвилює те, наскільки чудово вони зіграні, не хвилює те, що від них не пішов жоден більш-менш важливий гравець, як не хвилює і той факт, що вони взагалі не мали суперників в минулому плей-офф (за виключенням короткого епізоду серії проти Фенікса). Вас не турбує, що жодна з інших команд-фаворитів не підсилилась, за виключенням Г’юстона, Бостона та, можливо, Чікаго. Сперз виграли торік, з чого випливає що вони не виграють зараз. Ось і вся логіка.

Загалом, люди роблять передсезонні прогнози трьома різними способами. Люди першого типу не обирають найсильнішу команду щоб шокувати інших. Якби я написав, що думаю, що у Фіналі Денвер виграє у Детройту, ви б, певно, сказали “Ого, Наггетс? Невже??” навіть якщо б потайки вважали мене ідіотом. Людям другого типу просто нецікаво прогнозувати перемогу фаворитам, так що вони зважують всі інші можливі варіанти і переконують себе обрати якусь слабшу команду. Я відівчив себе від цієї звички тому, що вона є одним з найпростіших шляхів позбавитись грошей. Навіщо відмовлятись від логічного вибору тільки задля того, щоб зробити менш логічний? Це той самий менталітет, який змушує жінок зустрічатись з небезпечними хлопцями: я знаю, що лежить в першій коробці; я не знаю, що лежить в другій…ааа, чорт, може і пощастить. Коробку номер 2!

Тепер трохи теорії для фанатів Феніксу. Кілька місяців тому Санз переконливо програли Сан Антоніо, після чого ще й втратили Курта Томаса, свого єдиного “великого”, який міг захищатись проти Тіма Данкана (і під “захищатись” я розумію “не давати Данкану набирати більше 35 очок”). Хто в нинішньому Феніксі буде тримати Данкана? Стадемайр? Діао? Навіть не смішно. Якщо ви думаєте, що Санз виграють серію у Сперз, то вам краще сподіватись, що Данкан у квітні травмується чи підхопить рідкісну тропічну лихоманку.

(І, щоб двічі не вставати, якщо ви вірите в дует справжніх переможців МакГрейді-Яо з нулем виграних серій плей-офф на двох, чи у Даллас з його гідною Брітні Спірз психологічною стійкістю, чи у Селтікс з безсмертним Доком Ріверсом, чи в Буллз, які молодші за героїв “Гаррі Поттера” – то нарікайте на себе).

Отже, Сперз – єдиний логічний вибір … якщо тільки ви не ставите на історію, що є третім (і найкращим) методом прогнозувати Чемпіона НБА. Вже протягом років жодна команда не може захистити титул, якщо тільки її не тягне гравець типу Майкла чи Меджіка. Після Білла Рассела і його Селтікс, які виграли 11 з 13 чемпіонатів, минуло ще довгих 19 років до наступного дубля, причому друга з тих перемог Лейкерз була найщасливішою вдачею в їх історії (візьміть фаната Детройта, який вже випив пару кухлів, і нагадайте йому про Фінал 1988 року). Навіть у нинішній знекровленій НБА Сперз вигравали тільки по непарних роках – 2003-го, 2005-го та 2007-го,– хоча вони і були надзвичайно близькими 2004-го (коли Дерек Фішер забив казковий диво-кидок) і 2006-го (коли Дірк набрав знамениті 2 + 1). Для захисту титулу команда має лишитись здоровою і голодною до перемог, отримати трохи вдачі, її лідер має лишитись собою і, крім того, вони мають уникнути всіх тих проблем, які приходять з успіхом.

В своїй книзі “Шоутайм” Пет Райлі розповів про “хворобу більшого” і стверджував, що “успіх часто є першим кроком до катастрофи”. Згідно Райлі, після того, як Лейкерс виграли титул 1980 року, кожен їх гравець почав грати набагато егоїстичніше. Вони вже досягли свого як команда, тепер вони хотіли ще трохи особистих нагород. Кожен хотів мати більше грошей, більше часу на майданчику і більше визнання. Гравці втратили спільну мету і припинили робити ті дрібниці, які роблять з команди переможців, в результаті чого і здулись в першому ж раунді плей-офф.

Чудова концепція, чудове ім’я – “хвороба більшого”. Ця хвороба мучить спортсменів в будь-якому спорті – Ред Сокс 2005 року, Лейкерс 2003 року, Стілерс 2006 року. Я пам’ятаю, як ми з батьком дивилися монтаж кліпів Джонні Деймона перед відкриттям сезону 2005 року – Джонні з’являвся трохи не в кожному телешоу – аж поки, нарешті, батько не повернувся до мене і сказав: “Ми не виграємо за жодних обставин”. Як тільки Ви поступитесь впливу всіх тих речей, які приходять разом з перемогами, від вас підуть самі перемоги. Дуже і дуже небагатьом командам вдається лишитись достатньо сфокусованими для подальших досягнень, а для підтримання дисципліни на належному рівні потрібні великий тренер і ще більший лідер (а також не завадить чоловік десять рольових гравців).

Сперз мають все це, так що “хвороба більшого” не має збити їх з дороги (забудьте про все, що я сказав, якщо Єва Лонгорія перетворить Тоні Паркера на зірку таблоїдів). Білл Расселл, однак, в своїй автобіографії “Другий вітер” вказує на ще більшу перешкоду: “Захистити чемпіонство набагато важче, ніж виграти вперше… Ви більше не можете покладатись на той самий бойовий дух, який примушує людей дертися на гору вперше; перемоги більше не є дивиною”.

Це працює в незалежності від того, говорите ви про гравців, тренерів чи фанатів. Перемога Сокс була для мене питанням життя або смерті восени 2003-го чи 2004-го років(*). Три роки по тому я був так само захоплений, проте однієї дрібнички все-таки бракувало – хоча кожна гра була такою ж напруженою, вибір між життям і смертю зник. Я так само бажав перемоги Сокс, проте моє життя не зламалося б від їх поразки, оскільки вони вже виграли 2004-го. Я надзвичайно спокійно дивлюсь плей-офф-2007 – тепер я думаю про приємність їх можливої перемоги, а не про болісність їх поразок.

Ось ми і підійшли до головного питання – наскільки Тім Данкан і Сперз психологічно готові до ще одного 100-матчевого марафону. Чи зможуть вони знову зголодніти, незважаючи на те, що всі їх бажання вже здійснено? Буллз ніколи не зупинялись, бо Майкл їм не дозволяв. Бостон ніколи не зупинявся, бо його вів Білл Рассел. Хто ж поведе Сперз? Данкан і Попович люблять перемагати, проте вони не блюють перед великими іграми, як Рассел (**), і вони точно не мають тієї наркоманської залежності від перемог, яку мав Джордан (ми це точно знаємо після 2004-го та 2006-го). Тим часом Неш – це Роберт де Ніро ближче до фіналу фільму “Встигнути до опівночі”. Гелікоптери шумлять над ним, він майже втратив Мардукаса, але його поведінка стає все більш жорсткою разом з тим, як добігає кінця час відведений на завдання (чи, у випадку з Нешем, добігають кінця найкращі роки його кар’єри). Він підіймає голову, дивиться на всі ті вертушки і шепоче – “Я не відступлюсь, я не можу програти…”

Ось і маєте сценарій, який здається цілком можливим: швидші та більш голодні Санз грають Фінал Західної конференції маленьким і швидким складом, погоджуючись на 35 + 15 від Данкана задля такого надвисокого темпу, який не зможуть витримати більш талановиті, але трохи не такі голодні Сперз. Неш виводить Санз на новий рівень, бо він хоче цього більше за будь-кого іншого. Схоже на правду, чи не так?

На жаль для фанатів Санз, це схоже на правду набагато менше, ніж варіант номер два – Данкан знову розриває всіх, а найбільш універсальна команда знову перемагає. Це дуже нудний і дуже логічний вибір, але, наскільки сумно це б не звучало, іноді спорт є дуже нудним і логічним. Ось чому я думаю, що у Фіналі-2008 Сперз переможуть Буллз з рахунком 4 – 1, і ось чому через вісім місяців ви навіть не згадаєте, що я був правий.

(*)Бостон Ред Сокс – одна з найпопулярніших бейсбольних команд. Після виграшу п’яти титулів з перших п’ятнадцяти, вони не могли виграти наступний титул протягом 86 років (з 1918 до 2004 року). Їх невдачі увійшли в спортивний фольклор, з’явився навіть термін “прокляття Ред Сокс”.

(**) пояснення звідси: http://www.npr.org/templates/story/story.php?storyId=5036764
Рассел завжди нервував перед іграми, аж до блювоти. День за днем, шістдесят чи сімдесят разів за сезон, він повертав рештки свого обіду назовні. Фактично, це траплялось настільки регулярно, що для його товаришів по команді це стало трохи не ритуальним знаком щастя. Коли Рассел не блював, вони починали нервувати.