Я ненавиджу помилятись. Якщо тільки це не стосується Ґреґа Одена.
Білл Сіммонс
Посилання на оригінал.
В баскетболі перші враження важать більше, ніж в будь-якому іншому спорті, а сповна насолодитись ними можна лише особисто. Баскетболісти не ховаються під шоломами чи амуніцією, тож ми можемо витріщатись на них і оцінювати кожен рух: як вони бігають, стрибають, ходять, навіть задивляються на дівчат з групи підтримки. Ми бачимо кожен струмок поту і кожне тату. Якщо хтось з них лінивий, ми відразу це бачимо. Має неприємний характер – ми бачимо. Когось не люблять партнери – бачимо. Це найбільш оголений спорт, якщо тільки можна так сказати.
І якщо нам пощастило і ми бачимо потенційного суперзіркового центра, ми миттєво відчуваємо це. Я пам’ятаю як я дивився на молодого Робінсона, який виходив з туннелю в Бостон Ґарден, і всі присутні видали один лише звук “Вааау”. Молодий Гакім був настільки атлетичним і швидким, що заледве встигав за власним тілом; коли він грав, це було схоже на п’ятнадцятирічного підлітка, який веде машину Формули-1. Молодий Дікембе блокував кожен кидок ближче чотирьох метрів, і позначка у вісім блоків за гру здавалась досяжною. Молодий Шак вражав найбільше за всіх: я точно пам’ятаю, як я виходив з Ґардена думаючи “Все, кінець, ніхто не має шансів проти нього”.
Так, ви назавжди запам’ятаєте приголомшуючі і недоголомшуючі перші відчуття, особливо щодо зіркових “великих”. Водночас “трохи вражаючі” моменти тьмяніють. Я пам’ятаю перші враження від чотирьох вищезгаданих новачків, але я бачив Юїнга новачком і нічого не запам’ятав. Він не приголомшив мене. Так само не вразили Яо, Семпсон і Зо. З іншого боку, молодий Шон Бредлі лишив мене більш, ніж недоголомшеним. Якщо чесно, то я подумав “Чорт, Філадельфія сильно облажалась!”.
Саме тому я не міг не відвідати виставковий матч між Кліпперз та Блейзерс кілька тижнів тому. Я мусив побачити Ґреґа Одена. Я мав оцінити його за шкалою приголомшень. І оцінка виявилась невтішною. Оден бігав – я не можу назвати це інакше – відчутно накульгуючи. Його тіло просто прогиналось всередину самого себе, немов би дуже високий хлопець в коледжі вирішив вирости вниз, щоб тільки не слухати жарти про свій зріст наступні п’ять років. Оден ледь повз кожного разу, коли тільки міг. Фізично, він лякав не більше за свого напарника ЛеМеркуса Олдріджа. Все в ньому казало: “Я або не здоровий, або не впевнений у власному тілі”.
Звичайно, він завалив згори через когось, поставив пару блоків, раз чи двічі незграбно влучив гаком. Проте все це немов складалось із крихітних спалахів. Йому бракувало тієї плавності, яку зазвичай мають великі центри. Точно те саме відчуття бентежило мене ще коли Оден вчився в коледжі: ніби все й на місці, але сума не відповідає складовим частинам.
Звичайно, тут ви можете (цілком справедливо) відзначити, що Оден тільки відновлюється після мікрохірургії коліна, і, звичайно, неминуче, що він не зовсім впевнений у собі. І я погоджуюсь з вами. Ще зарано виносити остаточний вирок, інформації замало. Я знаю лише те, що я бачив, а бачив я двадцятирічного хлопця, який ходить і бігає немов йому вже тридцять п’ять. Звичайно, те саме про нього можна було сказати і в коледжі, але тоді він принаймні зрідка видавав щось наддивне – запаморочливий данк, блок в стилі Рассела, чи щось ще. Але цього більше немає, зараз все йде до того, ніби його стеля – Ерік Дамп’єр у свій вдалий день.
Шість днів по тому Оден потягнув ногу у першій же грі сезону і породив чергову хвилю порівнянь з Семом Боуї. За день до того я повідомив своїм редакторам, що пишу про Одена. Коли мене спитали чому, я переслав їм нарис попередніх трьох параграфів і додав, що якщо б я чогось і бажав (не пов’язаного з Селтікс, звичайно) на наступний баскетбольний сезон, то я хотів би помилитись в оцінці Ґреґа Одена.
І не тільки тому, що здоровий Оден виводить веселу команду Блейзерз на інший рівень. Він потрібний НБА. Він може стати чудовою, мислячою особистістю на зразок Білла Бредлі, Кевін МакГейла, Чарльза Барклі, Меджіка Джонсона чи Білла Волтона – оригіналом, який кидає виклик всім несправедливим стереотипам щодо гравців НБА.
Оден сказав генеральному менеджеру Портленда Кевін Прітчарду “Мені шкода, мені дуже шкода” коли дізнався, що його коліну потрібна операція. Він підіграв на фортепіано Джастіну Тімберлейку. Він тусується з репортерами, щоб дізнатись на скільки запитань поспіль він зможе відповісти. Він надзвичайно лагідний, я гарантую, що він ніколи нікого не вдарить. Він ніколи не сприймає себе всерйоз. Він достатньо веселий, добре знає сам себе, і не по роках мудрий.
Коли кореспондент “Орегонця” Джейсон Квік мимохіть сказав Одену, що трохи розчарований його грою у передсезонці, Оден сприйняв це настільки близько до серця, що Квік хвилювався аж до кінця розмови. Оден не кричав на Квіка, і навіть не виправдовувався, але йому було дійсно неприємно. Репортер після інтерв’ю почувався наджахливо, і написав про цю розмову приголомшливу статтю. Коли ви востаннє чули подібні розповіді про професійних спортсменів? Я пишу статті вже двадцять років, починаючи ще з коледжу, але це перша річ, яка змусила мене по-справжньому переживати.
Я не пригадаю більш захоплюючого великого. Шак був хитруном. Робінсон був святим. Юїнг був неприроднім. Гакім був заспокійливим, Карім – дурнем, Вілт – самозахопленим, а Рассел – злим і зухвалим. Оден є найпершим нашим шансом поєднатись з великим на напів-духовному рівні. Він – люб’язний простачок, який легко міг би жити з тобою в гуртожитку; дитина, яка досягла успіху, і взяла нас з собою. Я бажаю йому всього найкращого просто тому, що я люблю баскетбол, а баскетболу треба більше гравців, схожих на Ґреґа Одена. Треба і все.
На жаль, він не нагадує зіркового центра нічим, крім галасу. Я тривожився, коли він грав в школі і стало відомо, що одна його нога коротша за іншу. Гммм. Я тривожився протягом сезону в Огайо, коли всі вигадували йому виправдання, незважаючи на неспростовні свідоцтва того, що НАСТУПНИЙ ВЕЛИКИЙ ЦЕНТР ҐРЕҐ ОДЕН просто не міг домінувати щогри. Я був стурбований, коли побачив, як він йде коридором після церемонії ESPY-2007, коли він йшов наче старенький дідуган. Мене стурбувала несподівана звістка про те, що йому необхідна серйозна операція.
Гей, якщо хтось не зможе відіграти від 1000 до 1200 матчів НБА за своє життя – то про це можна сказати відразу. Білл Волтон завжди бігав немов людина з поганими ногами. Чому? Його ноги просто не витримували повного сезону. Вони переслідували його, зрадили його і фактично знищили його кар’єру. У конструкції його тіла була нерозв’язна помилка.
На відміну, молодий Гакім бігав немов би футболіст зростом два десять – неймовірно легкий на ногах, до роздратування швидший від усіх інших – і ви не могли дивитись на нього без думки “Ось де справжній баскетбол!”
То ж не дивно, що Гакім зіграв майже на 800 матчів більше, ніж Волтон. Передивіться їх матчі на НБА ТВ, і ви все зрозумієте.
То ж ось що я думаю про перші враження: можливо, вони і не дають повної інформації, але безглуздо ігнорувати їх. У 1984-му році я б заклав власне життя, що Гакім Оладжувон стане великим гравцем (якщо тільки не травмується, звісно). Я не відчуваю нічого схожого відносно Ґреґа Одена. Ми знаємо, що він чудова людина і обдарований гравець, але ми досі не знаємо напевно чи було його тіло спроектоване для того, щоб заробляти на життя баскетболом. З того, що я поки що бачив, відповідь на це питання здається негативною. Але знайте, що зараз я мені хочеться помилятись сильніше, ніж будь-коли в житті.